«Найболючіше — пояснювати донечці, що тато більше її не пригорне»: історія захисника з Вінниччини, який через рік після зникнення повернувся «на щиті»

Перевести сайт на Украинский

Мужній, стовідсотковий добряк, справедливий та працьовитий — так відгукуються рідні та близькі про захисника Ігоря Пастушенка. У липні 2022 року його мобілізували до лав Збройних Сил України. Через кілька місяців він отримав важке поранення. Після тривалої реабілітації боєць знову повернувся на фронт, не зрадивши своєму обов’язку. Після навчання у Німеччині захисника направили на службу в Запорізьку область. Восени 2023 року під час виконання бойового завдання головний сержант взводу зник безвісти. Лише через рік бійця змогли нарешті поховати. Вдома на воїна чекали дружина, двоє дітей, сестра, батьки. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Також родина готує петицію, аби захисник посмертно отримав звання Герой України.

«Ігор мріяв придбати будинок, відкрити власне СТО»

— Ігор виріс у Дзюнькові на Вінниччині. Як чоловік завжди говорив: «Це село для мене — центр України». Щоразу, як ми їздили туди до рідних й проїжджали стелу з назвою населеного пункту, у коханого починались танці за кермом і з'являлася посмішка до вух, — розповідає «ФАКТАМ» дружина героя Ольга Пастушенко. — Чоловік мав дуже теплі відносини із сестрою Альоною, обожнював двох своїх племінників. Племінниця Вікуся була йому ще і єдина похресниця, яку він ласкаво називав Куця. Я вдячна його батькам Ірині Володимирівні та Андрію Романовичу за такого прекрасного сина. Вони дуже важко переживають втрату…

ВІДЕО ДНЯ

За характером Ігор ріс дуже впертим та настирливим, але при цьому був веселуном, завжди на позитиві… І завжди й скрізь малював «КамАЗи». Потім навчився крутити гайки. Мама Ігоря не раз жартувала, що він з гайкою в руках як наче народився. За освітою він автомеханік-електрик, навчався у Вінницькому технічному коледжі.

— Як ви познайомились з коханим?

РЕКЛАМА

— На роботі. Ми разом працювали у фермера. Спочатку ні він, ні я не були налаштовані на відносини, тим паче в Ігоря попередній шлюб не склався, але він всіляко допомагав сину. Проте так сталось, що чимось один одного зачепили, після чого намагались на роботі перетнутися. Ми часто згадували, що «маринували» одного поглядами десь три місяці. А потім я побачила, як турботливо він дбав про мене, й зрештою ми побрались.

Народилась донечка Домініка, якій нині 5 років. Він був турботливим, уважним, відповідальним та ласкавим татом. До донечки міг просто звернутись на ім'я, аби вона заспокоїлась. В першу чергу віддасть від себе задля того, щоб у дітей було найліпше. У чоловіка була мрія, щоб його родина нічого не потребувала, він хотів придбати власний будинок, відкрити власне СТО, де міг би займатись улюбленою справою, мати можливість тішити родину. Але це було до війни, після початку повномасштабного вторгнення мрія миттєво змінилась — в першу чергу він мріяв про безпеку родини та закінчення війни.

«Ігор був турботливим, уважним, відповідальним та ласкавим татом», — згадує дружина бійця Ольга

РЕКЛАМА

— Як Ігор потрапив на війну і якою була реакція вашої родини?

— У липні 2022 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України. Пригадую, як коханий зателефонував й сказав, що щасливий, бо потрапив до 80-ої десантно-штурмової бригади. Відмовляти було уже пізно, бо він сам горів цим, з народження був патріотично налаштований і завжди говорив, що, крім України, більше ніде місця собі шукати не планує. Навіть їздити за кордонне хотів, ні відпочивати, ні на роботу.

«Ігор був дуже щасливий, коли потрапив до 80-ої десантно-штурмової бригади», — розповідає Ольга

У вересні того ж року він отримав важке поранення на сході України. Після тривалої реабілітації, знову повернувся на фронт, не зрадивши своєму обов’язку. У грудні 2022 року він поїхав на Донеччину. Там творилось справжнє пекло. Невдовзі його перевели до 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади, пройшов навчання на сержанта. Далі був відправлений на навчання до Німеччини в місті Рамштайн. Потім Ігор виконував обов'язки інструктора до відряджання в Запорізьку область. Про війну він не хотів говорити. У нього залишилися болючі спогади про загибель його побратимів. Але з часом, коли всередині пекло, розповідав цікаві для нього моменти, спогади про хлопців.

Навіть у найтяжчих умовах Ігор вмів підтримати жартом та добрим словом побратимів

РЕКЛАМА

«Чоловік казав, що, певно, це буде його остання поїздка в зону бойових дій»

— Коли ви востаннє бачили чоловіка, коли востаннє чули? Чи передчували лихо?

— Напевно ми щось таке відчували, тільки не хотіли вірити в погане… Пам'ятаю, його мама просила побільше фотографувати чоловіка, тому що мало світлин є на спогад. Ігор як був вдома, то сказав, що, певно, це буде його остання поїздка в зону бойових дій… Остання наша зустріч була 6 липня 2023 року, коли переганяли автівку для чоловіка в Запорізьку область. 18 вересня, як завжди, поспілкувались з ним, він повідомив, що очікує на вихід на завдання, тому кілька днів може не бути зв'язку. Але близько десятої вечора донька ще захотіла сказати, як сильно любить тата і що він для неї УКРАЇНА. Це було останнє, що чоловік чув від близьких…

«Остання наша зустріч була 6 липня 2023 року, коли переганяли автівку для чоловіка в Запорізьку область», — згадує Ольга

— Що вам відомо про обставини його загибелі?

— Деталі приховувались, нам було повідомлено хибне місце зникнення — Мала Токмачка. Але в ході власного розслідування було виявлено, що Ігор перебував на околиці Вербового. Знаємо, що того дня стався ворожий артилерійський обстріл з протитанкових ракетних комплексів. Окупанти також застосували FPV-дрони по їх позиціях. Все це відбувалось впродовж 7 годин.

— Як дізнались трагічну звістку?

— 21 вересня минулого року батько чоловіка ввечері зателефонував моїй матері та попросив повідомити інформацію про зникнення. Через пів року, 13 травня, до мене подзвонив слідчий з Черкас і повідомив, що їм було доправлене тіло по репатріаційному обміну з ворожої сторони з документами Пастушенка Ігоря Андрійовича. Але попросили здати другий ДНК-зразок для проведення експертизи. 13 вересня уже повідомили результати, що був збіг з ДНК доньки та батька чоловіка. На превеликий жаль, наші надії в мить були жорстоко розбиті… Поховали ми нашого героя при в’їзді до любого та рідного йому села Дзюньків. Таким було його бажання — бути похованим саме там, якщо з ним щось станеться.

«Поховали ми Ігоря при в’їзді до любого та рідного йому села Дзюньків. Таким було його бажання», — розповідає дружина героя

— Як переживаєте страшну втрату?

— Дуже важко. Передати невимовний біль, який залишився з нами на все життя, неможливо. В тій могилі була похована вся наша родина, тільки його біль закінчився, а ми з найважчим залишились на цьому світі. Найболючіше з цього всього — пояснювати донечці, що її тато більше не пригорне та не потішить. Важко бачити, як боляче власній дитині, і полегшити цей біль неможливо…

— Що хотіли б зробити на честь чоловіка?

— Допомогти визволити з полону побратимів чоловіка. Річ у тому, що військових 80 бригади ДШВ не було в обмінах 23 місяці, перших обміняли аж 19 березня цього року. Це були двоє бійців. І ще одного звільнили 6 травня. Ми з донькою долучились до ГО «Завжди перші повинні бути дома» та вирішили допомогти повернути всіх побратимів чоловіка. Для нас це буде значна перемога — допомогти повернутись татусям, братам, чоловікам та синам до рідного дому, бо їхні рідні живуть лиш надією та єдиною мрією.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію полеглої бойової медикині Олени Созонюк, яка врятувала шістьох побратимів. Зараз родина дівчини бореться за визнання її подвигу.

Источник

Сео продвижение Одесса